У селі Корнич на Івано‑Франківщині осередок старого ремесла живе на подвір’ї майстра: поруч із хатою пасеться отара овець, а у двох майстернях зберігаються речі, що нагадують про гуцульське минуле. Тут працює кушнір Михайло Вінтонюк, який перетворив ремесло на спосіб збереження місцевої історії.
Майстерня як мінімузей
У старій хаті, у якій майстер гостює взимку, залишилася піч та гуцульський ліжник. Стелі й стіни прикрашають світлини, на полицях — традиційне кушнірське приладдя. У теплу пору року Михайло працює в літній майстерні — невеликій очеретяній альтанці, яка нагадує міні‑музей Корнича. Тут же зберігаються старі фотографії, картини та народне взуття — постоли, а також дерев’яний стіл, що залишився від діда майстра.
Шлях до кушнірства
Перший автентичний гуцульський кептар Михайло купив собі на тридцятиріччя, позичивши гроші у друга. Тоді він ще не ширав кожухи: працював на будівництві, у пилорамi, на заправці, а у вільний час вишивав жіночі сукні. Часто після виснажливої робочої зміни опинявся за швейною машинкою.
Поворотним виявився випадок у сусідньому селі: після того як Михайло погодився покосити траву для літньої жінки, він зайшов у її хату й помітив стару світлину. На ній були молодята у кептарях — Софія та Михайло Гнатюки. Виявилося, що це батьки господині Марії Антонюк, котра зберегла спадщину кушнірства у родині.
Робота, що відроджує традицію
У майстернях Вінтонюка кожна річ має свою історію. Робота кушніра не лише відновлює предмети гардеробу — вона повертає до життя образи й звички, що могли залишитися тільки на старих світлинах. У таких речах видно не лише зручність, а й зміст поколінь: техніки шиття, орнаменти, форма кептаря.
Практика і матеріали
Для читачів важливо знати, як працює ремісник і з чого починається процес:
- утримання овець на подвір’ї для власного джерела вовни;
- збереження і використання автентичних предметів — постолі, дерев’яний стіл, фотоархів;
- поєднання традиційних технологій із сучасними умовами: зимова майстерня у хаті та літня очеретяна альтанка як робочий простір і музей.
Майстер як хранитель пам’яті
У Корницького кушніра ремесло — не лише спосіб заробітку. Це — інструмент для збереження локальної ідентичності. Через роботу з матеріалом і речами, що мають родовий слід, Михайло підтримує зв’язок поколінь і повертає до життя ті образи, які інакше зникли б у сімейних архівах.
| Аспект | Деталі |
|---|---|
| Майстер | Михайло Вінтонюк |
| Локація | с. Корнич, Івано‑Франківська область |
| Особливості майстерень | зимова стара хата; літня очеретяна альтанка |
| Традиційні вироби | гуцульські кептарі, постоли |
Авторський фоторепортаж з роботи майстра зробила Анна Зубенко для Frontliner (29 червня 2026 року), де й було описано ці побутові деталі.
Чому це важливо для регіону
На тлі глобальних змін відновлення ремесел у кількох селах Карпат набуває практичного й культурного значення. Такі ініціативи мають кілька вимірів впливу:
- культурно‑освітній — передача знань і технік наступним поколінням;
- економічний — можливість для ремісника заробляти, пропонуючи автентичні вироби;
- соціальний — збереження місцевого обличчя села, стимул для туризму й локальної ідентичності.
У Корниці, де пахне сіно і чути дзвін отари, ремесло кушнірства живе у повсякденності. У руках Михайла Вінтонюка кожухи і постоли знову набувають форми, яка зберігає не лише тепло тіла, а й тепло пам’яті про тих, хто носив їх століття тому.
Матеріал підготовлено на основі репортажу Frontliner та місцевих джерел.
